Моє село

                                  Костилівка – славне село з-поміж скель  

Рахівський район на Закарпатті, оповитий могутніми скелями та гірськими масивами з густими лісами та широкими полонинами й безліччю рік, славиться багатою історією та традиціями, які й досі бережуть та примножують нащадки гуцульського роду.

Однією з найцікавіших перлин гірської Рахівщини є село Костилівка, що простяглося вздовж річки Тиса у підніжжі гори Берлибашка в 9 км від райцентру міста Рахів. 

Історія

Перша літописна згадка про село збереглася ще від 1605 року. Тут поселялися переважно переселенці з Галичини, які тікали від панщини та інших форм феодального гноблення з насиджених місць за Карпати, а також лісоруби. Окрім лісозаготівлі тут здавна займалися вівчарством, полюванням та рибальством, а з кінця XVIII ст. і до 1866 року місцеве населення ще й добувало залізну руду на горі Берлибашка.

За одною з місцевих легенд, колись це поселення було оточене валом і частоколом. Його мешканці стерегли так званий Солоний шлях (шлях, яким возили сіль із села Солотвино), і коли з`явився загін татар, що прямував з-за Карпат в Угорщину, поселенці вступили в нерівний бій і всі загинули. Жорстокий хан наказав відрізати усім голови – слово «берлибаш» («берли» – меч і «баш» – голова) буквально означає «голова з плеч». Коли тут знову з’явилися люди, то побачили купи людських кісток, що і дало другу назву селу — Костилівка. Сьогодні до села також входить присілок Вільховатий.

Легендарні скелі

Скелі-стрімчаки, з якими пов’язано велику кількість легенд, височать на протилежних берегах річки Тиси, немовби охороняючи село Костилівку з двох сторін, а їх вершини увіковічують головні символи християнства – хрести. Ці скелі віднесено до геологічних пам’яток природи.

Перша скеля – геологічна пам’ятка «Скеля закоханих», або «Скеля кохання» розташована в с. Костилівка на південно-західній околиці села у підніжжі гори Скуруш (в урочищі «Підклифа») і є частиною скельного комплексу – «Довбушеві скелі». 

За легендою, на початку ХХ ст. в цьому селі розгорнулася любовна драма. Дівчина Марічка з багатої родини покохала хлопця Івана з бідної сім’ї, пастуха, який працював у її батька. Одруженню противилися Марійчині батьки. Вони неодноразово підстерігали закоханих і погрожували хлопцю, як не як, а традиції соціальної нерівності, особливо, у сільській місцевості пильно оберігалися. Та не так сталося, як гадалося. Однієї місячної ночі дівчина разом з хлопцем піднялися на вершину скелі, міцно обнялись і стрибнули. Так їх знайшли вранці місцеві жителі. Відтоді гору називають скелею Кохання. Люди поставили великий хрест, який би нагадував про нездоланність любові двох вірних сердець.

Друга – геологічна пам’ятка «Скеля стрімчак» – розташована в с. Костилівка (вул. Підгірна) і височіє на фоні урочища Аршиця більш відома, як «Скеля пам’яті».

На хресті, який височить на скелі у західному кінці села, викарбувано рік — 1863. За однією з версій саме в цей час італійці та австро - угорці прокладали залізницю через село. Люди працювали і жили в дуже важких умовах, а це спричинило виникнення епідемії чуми від якої загинуло багато людей. У пам’ять про них тут і встановлено хрест. Скеля отримала символічну назву «Скеля пам’яті». 

Більша частина Костилівки, яка до речі знаходиться в 1 км від географічного центру Європи, віднесена до території Карпатського біосферного заповідника. В селі на території заповідника знаходиться цікавий Музей екології гір та показове форелеве господарство.

Серед місцевих пам’яток – встановлений у 2005 році пам’ятник бокорашам, загиблим при сплаві лісу на річці Тисі. До речі у верхів’ях потоку Великий (притока Тиси в Костилівці) знаходяться рештки кляузи (гаті), які використовували для сплаву лісу.

А ви знаєте, що саме на Рахівщині в селі Костилівка ( давня назва Берлибаш) навпроти колишнього прирічкового складу «портоша» встановлений єдиний в свому роді меморіал в пам’ять про загиблих на річці Тисі бокорашів???

Бокораш найважча та найнебезпечніша професія на Гуцульщині і не тільки.

Бокораш — це назва плотогона, в Українських Карпатах, який займався сплавом лісу річками на великих відстанях. Стовбури зрізаних та очищених від гілок дерев в'язали у плоти, які, у свою чергу, зв'язували один за одним у своєрідну, інколи досить довгу, вервечку. Так утворювався один пліт — бокор.

Бокораші стояли спереду плоту і спеціальними веслами - стернами управляли ним, щоб уникнути мілин та великих валунів у річці і щоб пліт не винесло на берег. Бокорашів було 3—5, інколи й більше — залежно від величини плоту і складності та довжини маршруту. На плотах влаштовували спеціальний майданчик, де розводили багаття (ватру), також ставили невеликий курінь. 

Формування плоту було однією з найбільш трудомістких і відповідальних операцій, бо від якості цієї роботи залежав потім власне сплав. Певна річ, щоб збити колоди потрібні знання і виробничий досвід, відповідний інструментарій, які вдосконалювались і доповнювалися тривалий час і лише у XIX—на початку XX ст. набули довершеності. Плоти готували на прирічкових складах («порташах»). Усі підготовчі роботи на «порташах» виконували групи підсобних робітників, які складували в штабелі («мигли») колоди, сортували їх за породою і розмірами.

Меморіал бокорашам встановлений на території Костилівського лісництва у 2005 році.