неділя, 1 вересня 2013 р.



СТРУНИ ЮНОЇ ДУШІ



Тодер Дмитро Дмитрович народився 29 березня 1989 року в с. Костилівка (Вільховатий), що на Рахівщині. Середню освіту здобував у Вільховатській початковій школі (1995 – 1998), згодом – у Діловецькій (1998 – 2001) та Рахівській ЗОШ І-ІІІ ступенів №1 (2001 – 2006). Після закінчення школи вступив на філологічний факультет Ужгородського національного університету, який успішно закінчив у 2011 році, та продовжив навчання в аспірантурі при кафедрі української мови УжНУ.

З раннього дитинства захоплювався малюванням. Згодом почав відвідувати гурток образотворчого мистецтва в Рахівському РБДЮТ. Окрім малювання, в шкільні роки пробував римувати. Неодноразово представляв свій поетичний та художній доробок на шкільних, регіональних і всеукраїнських конкурсах та виставках.
Зараз рідко пише поезії та малює, оскільки багато часу приділяє науковій діяльності в галузі діалектології, працюючи над темою дисертації «Будівельна лексика в українських говорах Закарпаття» під керівництвом доктора філологічних наук, професора Сабадоша І.В. Наразі вийшли друком дві наукові статті: «Будівельна лексика українських говорів Закарпаття як предмет наукового дослідження» та «Лексика, пов’язана з житлом та прилеглою до нього територією, в українських говорах Закарпаття».
Однак, маємо надію, що Дмитро незабаром порадує своїх земляків збіркою поезій. Адже представлені тут вірші свідчать про неабиякий талант.


***
Крокує тінь старих страхіть
Вже сто століть посеред люду –
Той люд, заморений, стоїть
На роздоріжжі, ніби юда,
Немов затоптаний оптант,
В руках тримає часословець:
Наліво гляне – ліверант,
Направо – мертвий правдомовець,
А за плечима чималий
Дубовий хрест – Христові муки!
Та все ж на себе він не злий,
За те, що вірив, склавши руки
До Бога, в судний день, щодень,
І зараз вірить ще сильніше:
Озветься піснею пісень
І скине з себе сію нішу,
Доп’є невипите вино
Із чаші часу для епохи
Та буде сіяти зерно,
Не відступивши анітрохи.

Примара
Місяць пінить туман.
Світло… Тінь… Напівтіні…
В них думок океан,
Що довіку нетлінні.
І ривками мазків,
Розганяючи хмари,
Між контрастів отих
Я малюю примару:
Неслухняна рука
Пензлем водить по тілу…
Та на мить все кругом
Розлилось, помарніло,
Попливло в кольорах
І, немов у кошмарі,
Тіло сковує страх
Силуетом примари.
Стрепенулась земля
Під моїми ногами,
І мене, мов дитя,
Силует тої дами
Підійняв до небес
І кидає в пустелю,
Щоб я знову воскрес
В чистоті акварелі.

                   Мати солдата
День Перемоги. Травень. Дев’яте.
З піснею строєм солдати ідуть.
Це переможці, яких не здолати,
Бо лише віддані, вірні солдати
За Батьківщину життя віддадуть.

Тиха хатина, ґанок старенький.
Завжди чекала синочка свого
Бідна, самотня, безпомічна ненька.
Так за синочком і рвалось серденько,
Як обійняти хотілось його.
Тільки сьогодні матуся мов знала,
Сина всім серцем чекала вона:
Часто ходила та все виглядала,
Богу молилась, просила, благала,
Щоб не забрала синочка війна.
Сіла на ґанку матуся сивенька,
Білу хустинку у руки взяла,
Ту, що залишив на спогад для неньки,
Щоб не боліло за нього серденько,
Доки не вгледить його край села.
Довго сиділа, за обрій гляділа.
Голову вкрила її сивина,
Сльози лилися, обличчя змарніло.
Та лиш як пісня солдат просурмила,
В серці матусі настала весна.
Знялась на ноги, підбігла до тину,
Тяжко гукнула: – Синочку мій, сину,
Дай хоч поглянуть на тебе мені!
В відповідь голос солдатський долинув:
Син ваш, він з честю помер на війні.
Мати ледь чутно: – Синочку мій, сину… –
Й тихо заснула у вічному сні.

Сирота
Блукаючи з ранку до ночі,
Не знаючи сенсу життя,
Маленькі, заплакані очі
Ховає сирітське дитя.
Бо нікому його любити
І нікому дати порад –
Він сам собі пан і учитель,
Філософ своїх же монад.
Та бідній, самотній сирітці
З-поміж геть байдужих людей,
Мов звіру, що замкнений в клітці,
Простих не пізнати речей.
Ні щастя, тепла, ні любові,
Ані материнські вуста,
Ні батька напутнього слова
Не відав малий сирота.
Лиш часто до Бога в молитві
Він ставить питання одне:
Чому Ти забрав моїх рідних?
Для чого залишив мене?
          
***
Минають дні, минають тижні,
А ти зі спогадів не йдеш.
В думках ті ночі дивовижні,
Коли, здається, обіймеш
Тебе – і все кругом зникає,
Лиш ти і я в обіймах снів,
Лиш ми удвох… Та нас немає.
Цей сон, як марево, змарнів.

***
Літній сон.
Напівтінь. Напівтон.
Баритон. Опостінь тінь. Кретон.
Ремінгтон. Фейлетон.
Камертон. Тон. Бутон!
Цитрамон.
Сон. Сон. Стон… в унісон…
Безгомíнь.
Дивний сон

Ці вірші подаровані поетом бібліотеці.



Як більшість творчих людей, Дмитро обдарований всебічно.Картини поета, талант дарований йому Всевишнім, який гріх не розвивати. Його картини також приваблюють своєю самобутністю, духовністю та патріотизмом.

































Матеріал підготувала бібліотекар М.Жигуц




Немає коментарів:

Дописати коментар