пʼятниця, 12 липня 2013 р.


Легенди та історії села Костилівка

Село Костилівку з обох сторін ніби охороняють дві скелі, на яких встановлено хрести. З ними пов’язано чимало легенд: скеля Памяті і скеля Кохання.

На хресті, який височить на скелі у західному кінці села, викарбовано рік – 1863. Саме в цей час італійці та айстро-угорці прокладали залізницю через село. Люди працювали і жили в дуже важких умовах, а це спричинило виникнення епідемії чуми. Щоб зупинити поширення епідемії, в одній зі стін тунелю викопали невеликий отвір і всіх хворих людей замурували там. В пам'ять про це поставили хрест.

 Інша скеля височить зі східного бокі села в урочищі Підклифа. Саме цю гору і називають скелею Кохання, адже, як свідчить легенда, на початку 20 ст. в цьому селі розгорнулася любовна драма. Дівчина Марічка з багатої родини покохала хлопця Івана з бідної сім’ї, пастуха, який працював у її батька. Одруженню противилися Марійчині батьки. Вони неодноразово підстерігали закоханих і погрожували хлопцю, як не як, а традиції соціальної нерівності, особливо, у сільській місцевості пильно оберігалися. Та не так сталося, як гадалося. Однієї місячної ночі дівчина разом з хлопцем піднялися на вершину скелі, міцно обнялись і стрибнули. Так їх знайшли вранці місцеві жителі. Відтоді гору називають скелею Кохання. Люди поставили великий хрест, який би нагадував про нездоланність любові двох вірних сердець.

 

 

Легенда про Костилівку

У 13 ст. через Закарпаття до Угорщини прямували орди монголо-татарських завойовників. Десь біля Рахова відбувалася жорстока битва між монголо-татарами та гуцулами. Чимало місцевого люду загинуло в нерівному бою, але були втрати і у війську хана. Поранених та скалічених воїнів хан вирішив залишити у невеличкому гуцульському поселенні (нашому селі).

 Сердобільні та чесні гуцули виходили монголо-татарських воїнів, але ті не оцінили добра та щедрості господарів і почали запроваджувати в селі свої порядки: збирали данину, знущалися над місцевими мешканцями. Не витримали селяни, повстали і повбивали своїх гнобителів.

Через кілька років хан з військом повертався додому і вирішив забрати своїх воїнів. А коли дізнався, що з ними трапилося, то дуже розлютився і наказав воїнам зігнати всіх гуцулів на пагорб, і стратити всіх. Це було жахливе видовище. Кати не шкодували ні малих, ні жінок, ні старих – всім відрубали  голови і самі назвали це страшне місце Берлибаш, що в перекладі з тюрської означає «берли»- меч, а «баш» - голова, тобто «відсічені голови».

 Довгий час ніхто не жив тут і тільки в кінці 16 на початку 17 ст. зявилися перші поселенці. Ними були втікачі з Галичини, яких переслідувала польська шляхта.

 Перша письмова згадка про село датується 1605 роком.  У 1946 році село отримало назву Костилівка. Її походження пов’язане з будівництвом через наше село залізниці за часів Австро-Угорщини. Саме в нашому населеному пункті складувалися костилі – цвяхи, якими скріплювали рейки та шпали. Від них отримало назву спочатку урочище, а потім уже і все село.

Легенда про Вільховатий

Колись давно на місці нашого села, жила колись сімя, яка мала гарну та вродливу доньку, з блакитними очима і довгою-довгою русою косою. Найбільше на  світі дівчина любила спілкуватися з природою. Із дерев брала силу, квіти дарували їй красу і вроду, птахи вливали в душу пісню.

Одного разу на село напали чужинці. Помітивши красуню, вони вирішили взяти її в полон. Та на захист своєї улюблениці стала природа. Дерева перешкоджали чужинцям гілками, птахи видзьобували їм очі. Та ось впялася дівчині в ногу стріла. Красуня тихо зойкнула, підвела голову до неба і впала на землю. Тієї ж миті кинулися до неї бусурмани. Волею Божою руса коса розплелася і там, де лежала дівчина, виросла вільха. Від здивування загарбники остовпіли. Вони ніяк не могли зрозуміти, де поділася красуня, що з нею трапилось. Розлючені, вони спалили село, знищили жителів і подалися геть. Все запалало, але злі язики полум’я ніяк не могли підступити до вільхи. Якась божественна сила охороняла деревце. Одинока вільха так і залишилася самотньо рости серед знищеного села.

Через деякий час, подорожній зупинився біля деревця, відпочив і вже збирався йти далі, як щось ніби його притримувало біля цього місця. Так і вирішив він зупинитися тут надовго, збудував хатину і поселився біля одинокої вільхи. Згодом це село дістало назву Вільховатий.

 

Легенда про гору Шоймул

Над селом Вільховатий з одного боку річки Тиси височить гора Шоймул.

Говорять, що давно-давно летів здалеку замучений, знесилений орел. Він був поранений і впав з розпростертими крилами, бо не зміг далі летіти. Так він і загинув. От ця гора і схожа на орла  з розпростертими крилами. А «Шоймул» з румунської означає орел (ястріб).

 

 

 

 

 

Немає коментарів:

Дописати коментар