Сяйво гірської зорі - Гафії Данишек, місцевої поетеси

 

У мене є від болю втрат

Краса природи і людини,

Нехитра пісенька пташини,

Снага симфоній і сонат...

   

 

     Гафія Данишек до своєї першої збірки поезій «Мій зорепад», йшла вельми довго й непросто. Народившись у сивому гуцульському селі Берлибаш (нині – Костилівка), вона сповна успадкувала і його традиційний менталітет, де найспромовистівшими ознаками є відповідальність і самозреченість. Протягом багатьох років на терезах чутливого жіночого серця зважувала істинність кожного власного слова.

   Лірика Г.Данишек з’являлася на сторінках районок  «Соціалістична праця» та  «Зоря Рахівщини», обласної газети  «Новини Закарпаття», багатотиражки УжДУ  «Радянський студент», альманаху Гуцуліє, рідна земле та інших періодичних і неперіодичних видань. По закінченні філологічного факультету Ужгородського університету чималі роки вчителювала, а відтак директорувала у сільській школі, працювала у райвідділі народної освіти, також довгий час виконувала посаду заступника голови Рахівської райдержадміністрації. 2005 році вийшла на пенсію.

Деякий час займалася з обдарованими дітьми у місцевій школі, де організувала літературну кав’ярню «Поетичне слово».

       Прагнення зробити навколишній світ досконалішим – найхарактерніші прикмети її творчої манери. Г.Данишек, як помітить уважний читач, черпає житейську і творчу наснагу у божественній красі рідного краю. («Де оком не кинь – гір високих плин, Наче вкритий вишиванням З материних скринь»),

Їй болить варварське ставлення людини до природи(«Ранить серце вершини оголені, Наче битви нещадної знак»). У життєйській шаленій круговерті вона боїться (серцем не збідніти, не зачерствіти)... У своїх прагненнях і надіях авторка цих рядків, безперечно, схожа на десятки поетів, які творили до неї і, напевно,

творитимуть після. Проте є у Гафії Данишек своя, як модно говорити нині  «родзинка». Декламуючи усвідомлену самопожертву, зрештою самозречення в ім’я вищої мети, невідворотність начертаної Всевишнім судьби, наша поетеса несподівано скидає шати збагаченої досвідом, вченої життям жінки і постає перед читачем юною жінкою – гуцулкою, завороженою містичним поглядом зеленої гірської зорі. Поезія Г. Данишек поставлена на музику.

 

 

 

Мій зорепад

 

Давно знялися з-поміж рідних гір

Мої роки, як сірі журавлята,

Летять, мов зачаровані, з тих пір

Найкращий зорепад мені шукати.

 

За ними менше райдуг, ніж імли,

Побиті крила в сутичках нерівних,

     Та лине неспокійне ще «курли»

Посивілих журавликів мандрівних.

Настане мить, коли осліпла ніч

Вагою непосильною упаде,

І, може, лиш останній їхній клич

Засяє найряснішим зорепадом.

   

 

КАРПАТИ, МУЗИКО МОЯ!

Карпати, музико моя,

Божественно – небесна!

Облагороджена, сія

Душа в тобі воскресла.

 

Карпати, пристрасте моя!

Лиш бачити вас – мало.

Якби вас серце, як зоря,

Промінням обійняло.

 

Карпати, радосте моя,

Поєднана із болем!

Молю Всевишнього щодня.

Про кращу вашу долю.

 

Сповідь

Кривити не навчилася душею,

Співати панегірики лукаві,

За праведною станувши межею,

Заради титулів, багатства, а чи слави.

 

Скептично усміхнувшись над мораллю,

Побожно склавши біля серця руки,

Й забути тих, що на хрестах вмирали,

Уникнути розкаювання муки.

 

Обдурена собою, а не кимось,

Ховала в ніч важку сльозу відчаю –

Душа ж моя не спродана на винос,

З облудою й брехнею не вінчалась.

 

Я завжди сонцю в чистих вікнах рада,

І щоб навколо – маєво зелене,

Зі мною поруч-бідна моя Правда

І Божий Син, воскреслий ради мене.

 

 

Поезія від поетеси Г.Данишек в дарунок сільській бібліотеці

 

Пісня про Костилівку

Сині гори піднеслися аж до неба,

Тиса весело потоки всі збирає.

І немає нам ріднішої за  тебе,

Костилівко наша мила, зелен – краю!

Гей Берлибашко!Гей Поп-Іване!

Станьте у коло разом із нами,

Щоб танцювати,літу радіти.

Рідні Карпати, ми ваші діти!

 

У смерекових коронах полонини

Звеселяють серце голосом трембіти.

Хай по світу ця мелодія полине,

Наша доля диво – квіткою розквітне!

Гей Берлибашко!Гей Поп-Іване!...

 

 

Пори року:

   1.Зимовий етюд

Одягли ліси й оселі білі шати,

Над рікою у топольки білий шарфик,

Білий танець награє сосна зелена,

І тополька запросила в танець клена.

 

Білі вуса підкрутив кленок веселий,

У долонях білу зіроньку несе їй.

Білі гори – наче свахи на весіллі,

Ще й підморгують лукаво зорі білі.

1. Весна

(за картинами Чюрльоніса)

Спопелілої ніжності ноти

Вітер листям торішнім розносить,

І снують із них віти холодні

Павутиння тужливих мелодій.

 

Обірве раптом сонечко ниті,

Позбирає всі ноти розмиті

І закрутить берізку у танці,

Наведе верболозам рум’янці.

 

Білі руки простягне підсніжник

За відважним метеликом ніжним.

Веселкова мелодія лине

Понад пролісків сині краплини

4.Осені

Спасибі, осене, за ніжну сонячність,

За дощ, як наколисує думки.

Хай почуття до тебе в мене двоїсті –

З тобою ми, мов сестри-близнюки:

 

Обом не перейнятися вже спекою,

Спливають дні прозорим янтарем.

Та раптом літо радістю-веселкою

Заграє у буянні хризантем.

 

Спасибі ще за мудрість подаровану –

Нарешті серце з розумом в ходах;

За музику, лісами начаровану

В казково – фантастичних кольорах.

 

 

 

                                    На межі тисячоліття

Мить високого Слова,

Мов ріка розлилась,

Буревійний Бетховен,

Ніжний Штрауса вальс,

Дивна усмішка Монни

Й материнська печаль;

Успіх, тріумфу повний,

І чорнобильський жаль.

 

Над досягнень добою

Стогне скинутий дзвін-

Зло й Добро у двобої-

Сонце, блискавки, грім.

 

Серпантином дорога

Поміж фальші і лжі-

Не покинем нічого

На новітній межі...

Нам же братися вгору,

Храм Любові звести,

Мить Христового слова

У серцях понести.

Опубліковано

бібліотекар Марія Жигуц